Конвенція про обмеження тривалості робочого часу на промислових підприємствах до 8 годин на день та 48 годин на тиждень

N 1

(укр/рос)

Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

скликана у Вашингтоні урядом Сполучених Штатів Америки 29 жовтня 1919 року,

ухваливши затвердити деякі пропозиції щодо "застосування принципу 8-годинного робочого дня чи 48-годинного робочого тижня", що є першим пунктом порядку денного Вашингтонського засідання Конференції,

вирішивши надати цим пропозиціям форми міжнародної конвенції, ухвалює нижченаведену Конвенцію, яка може називатися Конвенцією про робочий час у промисловості 1919 року і має бути завтерджена членами Міжнародної організації праці відповідно до положень Статуту Міжнародної організації праці:


Стаття 1

1. Відповідно до мети цієї Конвенції термін "промислове підприємство" охоплює, зокрема:

a) шахти, кар'єри та інші підприємства, де видобувають корисні копалини;

b) підприємства, на яких предмети виробляються, змінюються, очищуються, ремонтуються, оздоблюються, проходять кінцеву стадію обробки та підготовки до продажу, руйнуються чи знищуються, або на яких матеріали трансформуються; серед них суднобудівні підприємства та підприємства, де виробляється, трансформується та передається електроенергія або рухова сила будь-якого виду;

c) підприємства з будівництва, реконструкції, утримання, ремонту, переробки чи демонтажу будь-яких будівель, залізничних колій, трамвайних ліній, портів, доків, пірсів, каналів, внутрішніх водних шляхів, доріг, тунелів, мостів, віадуків, каналізаційних систем, водостоків, колодязів, телеграфного чи телефонного обладнання, електричного устаткування, газових служб, служб водопостачання або інших служб з будівництва, а також роботи з підготовки до будівництва і закладання фундаменту, що передують будь-яким роботам чи спорудам;

d) підприємства з перевезення пасажирів чи товарів автомобільними шляхами, залізницею, морськими чи внутрішніми водними шляхами, куди входять оброблення вантажів у доках, на пристанях, причалах або складах, але за винятком перенесення вручну.

2. Положення про перевезення морем та внутрішніми водними шляхами будуть визначені на спеціальній конференції щодо зайнятості на морських та внутрішніх водних шляхах.

3. Компетентні органи в кожній країні визначають лінію поділу між промисловістю, з одного боку, та торгівлею і сільським господарством - з другого.


Стаття 2

Тривалість робочого часу осіб, зайнятих на будь-якому державному або приватному промисловому підприємстві чи в будь-якому з його філіалів, крім підприємств, на яких працюють тільки члени однієї родини, не може перевищувати 8 годин на день і 48 годин на тиждень, за винятком передбачених випадків:

a) положення цієї Конвенції не повинні застосовуватись до осіб, які виконують функції спостереження або управління, та до осіб, чия робота вимагає конфіденційності;

b) якщо за законом, звичаєм чи угодою між організаціями роботодавців та працівників або, де таких організацій немає, між представниками роботодавців та працівників, тривалість робочого часу один чи більше днів на тиждень менша ніж 8 годин, тоді обмеження щодо 8 годин може бути перевищено в інші дні тижня з дозволу компетентного органу або за згодою між такими організаціями чи представниками за умови, що в жодному з випадків, передбачених цим пунктом, щоденне обмеження відносно 8 годин не буде перевищено більше ніж на одну годину;

c) коли працівники зайняті позмінно, дозволяється завантажувати їх більше ніж на 8 годин у будь-який один день та на 48 годин у будь-який один тиждень, якщо середня кількість годин за 3 тижні або менший період не перевищує 8 годин на день і 48 годин на тиждень.


Стаття 3

Обмеження робочого часу, передбачене статтею 2, може бути перевищено у разі нещасного випадку чи його загрози, або у разі термінової роботи, потрібної для машин чи заводу, або через нездоланні обставини, але лише до того часу, поки це потрібно для запобігання серйозному порушенню звичайного режиму роботи підприємства.


Стаття 4

Максимальна тривалість робочого часу, передбачена статтею 2, може бути також перевищена тоді, коли є технічна потреба в неперервності процесу, але за умови, що кількість робочих годин не повинна перевищувати в середньому 56 годин на тиждень. Таке регулювання робочого часу в жодному разі не повинно будь-яким чином впливати на дні відпочинку, які національне законодавство може передбачати для працівників, зайнятих у цих процесах, як компенсацію за інші щотижневі дні відпочинку.


Стаття 5

1. У виняткових випадках, коли визнано, що положення статті 2 не можуть застосовуватись, але тільки в цих випадках, угодам між організаціями працівників та роботодавців щодо подовженого щоденного робочого дня може бути надано чинності постанов, якщо уряд, якому ці угоди буде передано, ухвалить таке рішення.

2. Середня тривалість робочого часу на тиждень, обчислена залежно від кількості тижнів, охоплених будь-якою такою угодою, не може перевищувати 48 годин.


Стаття 6

1. Правила, встановлені державними органами, мають визначати для промислових підприємств:

a) сталі винятки, які можуть бути допущені щодо підготовчих або додаткових робіт, котрі неодмінно повинні проводитись поза межами робочого часу, встановленими для загальної роботи підприємства або окремих категорій працівників, чия робота здебільшого переривчаста;

b) тимчасові винятки, які можуть бути допущені, щоб підприємство могло у надзвичайних випадках справитися із збільшеним навантаженням на роботі.

2. Ці правила може бути встановлено лише після консультацій з відповідними організаціями роботодавців та працівників, якщо такі організації є. Ці правила мають встановлювати максимум додаткового часу в кожному випадку, і розмір ставки, що виплачуватиметься за понаднормовий час, не може бути менший ніж 1,25 звичайної ставки.


Стаття 7

1. Кожний уряд подаватиме Міжнародному бюро праці:

a) список промислових процесів, які класифікуються як такі, що мають бути неодмінно неперервними, згідно зі статтею 4;

b) повну інформацію щодо дії угод, згаданих у статті 5; і

c) повну інформацію щодо правил, прийнятих відповідно до статті 6, та щодо їхнього застосування.

2. Міжнародне бюро праці подаватиме щорічну доповідь з цих питань Генеральній конференції Міжнародної організації праці.


Стаття 8

1. Для спрощення втілення в життя положень цієї Конвенції від кожного роботодавця вимагається:

a) повідомляти через вивішування об'яв на видних місцях на підприємстві або в іншому відповідному місці, чи якимось іншим чином, схваленим урядом, про час початку і закінчення роботи, а де робота проводиться позмінно - про початок і закінчення кожної зміни; ці години встановлюються таким чином, щоб тривалість не перевищувала обмежень, передбачених цією Конвенцією, і після того, коли про них буде повідомлено, вони не повинні змінюватися, за винятком, коли це робитиметься в такий спосіб і з таким повідомленням, які може схвалити уряд;

b) повідомляти таким самим чином про перерви для відпочинку, що надаються в період роботи, які не вважаються частиною робочого часу;

c) вести облік за формою, передбаченою законом чи правилами кожної країни, всього відпрацьованого додаткового робочого часу згідно зі статтями 3 і 6 цієї Конвенції.

2. Використання на робочому місці будь-якої особи поза межами годин, визначених згідно з пунктом a), або протягом перерв, визначених згідно з пунктом b) параграфа 1 цієї статті, розглядатиметься як порушення закону.


Стаття 9

Для застосування цієї Конвенції до Японії передбачаються такі зміни і умови:

a) термін "промислове підприємство" охоплює, зокрема:

підприємства, перелічені в пункті a) статті 1;

підприємства, перелічені в пункті b) статті 1, за умови, що на них зайнято принаймні 10 працівників;

підприємства, перелічені в пункті c) статті 1, оскільки ці підприємства компетентні органи визначаються як "фабрики";

підприємства, перелічені в пункті d) статті 1, за винятком підприємств з перевезення пасажирів або вантажів дорогами, з оброблення вантажів у доках, на пристанях, на причалах, складах, а також у разі перенесення вручну; і

незалежно від числа зайнятих осіб такі перелічені в пунктах b) і c) статті 1 підприємства, які можуть бути оголошені компетентним органом дуже небезпечними або пов'язаними із шкідливими процесами;

b) фактичний робочий час осіб п'ятнадцятирічного віку або старших на будь-якому державному чи приватному підприємстві, або у будь-якому з його філіалів не може перевищувати 57 годин на тиждень, за винятком промисловості обробки шовку-сирцю, де обмеження може бути встановлено до 60 годин на тиждень;

c) фактичний робочий час осіб п'ятнадцятирічного віку або старших на будь-якому державному чи приватному підприємстві, або у будь-якому з його філіалів, і всіх шахтарів, незалежно від віку, зайнятих на підземних роботах у шахтах, в жодному разі не може перевищувати 48 годин на тиждень;

d) обмеження робочого часу може бути змінено у разі забезпечення умов, передбачених у статтях 2, 3, 4 і 5 цієї Конвенції, але в жодному разі співвідношення між тривалістю такої зміни і тривалістю основного робочого тижня не може бути більшим, ніж встановлено у цих статтях;

e) щотижневий безперервний відпочинок протягом 24 годин повинен надаватися всім категоріям працівників;

f) положення японського фабричного законодавства, котрі обмежують застосування лише підприємствами з п'ятнадцятьма і більше працівниками, має бути змінено так, щоб це законодавство застосовувалось до підприємств з десятьма і більше працівниками;

g) положення вищезгаданих параграфів цієї статті мають набути чинності не пізніше 1 липня 1922 року, за винятком того, що положення статті 4, змінені в пункті d) цієї статті, набудуть чинності не пізніше 1 липня 1923 року;

h) п'ятнадцятирічний вік, передбачений у пункті c) цієї статті, має бути підвищено не пізніше 1 липня 1925 року до шістнадцяти років.


Стаття 10

У Британській Індії принцип 60-годинного робочого тижня буде прийнято для всіх працівників, зайнятих у галузях промисловості, що на цей час підпадають під чинність фабричних законів, виданих урядом Індії, на шахтах і на таких ділянках залізничної служби, які буде визначено з цією метою компетентними органами. Будь-яка зміна цього обмеження, ухвалена компетентним органом, повинна відповідати положенням статей 6 і 7 цієї Конвенції. В інших відношеннях положення цієї Конвенції не застосовуватимуться до Індії, але нові положення про обмеження робочого часу в Індії буде розглянуто на одному з наступних засідань Генеральної конференції.


Стаття 11

Положення цієї Конвенції не застосовуються до Китаю, Персії та Сіаму, але положення, що обмежують робочий час у цих країнах, буде розглянуто на одному з наступних засідань Генеральної конференції.


Стаття 12

У разі застосування цієї Конвенції до Греції дата, від якої її положення набудуть чинності згідно зі статтею 19, може бути перенесена не пізніше ніж на 1 липня 1923 року для таких промислових підприємств:

1) виробництво сірководню,

2) виробництво кислоти,

3) дубильне виробництво,

4) паперові фабрики,

5) друкарні,

6) лісопильні заводи,

7) склади для зберігання та виготовлення тютюну,

8) розробка корисних копалин відкритим способом,

9) ливарні цехи,

10) виробництво вапна,

11) фарбувальне виробництво,

12) скляне виробництво (склодуви),

13) газові заводи (кочегари),

14) навантаження та розвантаження товарів;

і не пізніше ніж на 1 липня 1924 року для таких промислових підприємств:

1) механічні галузі: виробництво двигунів, сейфів, вагів, ліжок, цвяхів, дробу; виплавлення чавуну, бронзи, олова; лудильне виробництво, виробництво гідравлічної апаратури;

2) галузі будівельної промисловості: печі для випалювання вапна, виробництво цементу, штукатурки, черепиці, виробництво цегли і тротуарних плит, гончарне виробництво, обробка мармуру, земляні та будівельні роботи;

3) текстильна промисловість: різноманітні прядильні й ткацькі фабрики, за винятком фарбувальних цехів;

4) харчова промисловість: борошномельне виробництво, пекарні, макаронні фабрики, виноробство, виробництво алкоголю та безалкогольних напоїв, олійництво, пивоварні заводи, виробництво морозива та газових напоїв, виготовлення кондитерських виробів та шоколаду, виробництво ковбас та консервів, бойні та обробка м'яса;

5) хімічна промисловість: виробництво синтетичних барвників, скляне виробництво (крім склодувного), виробництво есенцій на скипидарі та винному камені, виробництво кисню та фармацевтичних продуктів, виробництво лляної олії, виробництво гліцерину, виробництво карбіду кальцію, виробництво газу (крім роботи кочегарів);

6) шкіряна промисловість: взуттєві фабрики, виробництво шкіряних товарів;

7) паперова та поліграфічна промисловість: виробництво конвертів, облікових книг, коробок, мішків, палітурні, літографічні та цинкогравірувальні роботи;

8) виробництво одягу: пошиття верхнього одягу, спідньої білизни та її оздоблення, прасувальні майстерні, пошиття постільної білизни, вироблення штучних квітів, пір'я та оздоблень, капелюшні й парасолькові фабрики;

9) деревообробна промисловість: столярні майстерні, бондарне виробництво, виробництво меблів та стільців, виготовлення рам для картин, виробництво щіток і віників;

10) електропромисловість: електростанції, виробництво електроустаткування;

11) суходільний транспорт: працівники залізниць і міського транспорту, кочегари, водії та кучери.


Стаття 13

У разі застосування цієї Конвенції в Румунії дата, від якої її положення набудуть чинності згідно зі статтею 19, може бути перенесена не пізніше ніж на 1 липня 1924 року.


Стаття 14

Чинність положень цієї Конвенції може бути тимчасово припинена в будь-якій країні урядом у разі війни або інших надзвичайних обставин, що загрожують національній безпеці.


Стаття 15

Офіційні документи про ратифікацію цієї Конвенції згідно з положеннями Статуту Міжнародної організації праці надсилаються Генеральному директорові Міжнародного бюро праці для реєстрації.


Стаття 16

1. Кожний член Міжнародної організації праці, який ратифікує цю Конвенцію, зобов'язується застосовувати її положення до своїх колоній, протекторатів і володінь, які не мають повного самоврядування:

a) за винятком тих, де через місцеві умови її положення незастосовані; або

b) з такими змінами, які можуть бути потрібні для пристосування її положень до місцевих умов.

2. Кожний член Організації повідомлятиме Міжнародне бюро праці про заходи, вжиті щодо кожної з колоній, кожного з протекторатів і володінь, які не мають повного самоврядування.


Стаття 17

Як тільки Міжнародне бюро праці зареєструє ратифікаційні документи двох членів Міжнародної організації праці, Генеральний директор Міжнародного бюро праці сповіщає про це всіх членів Міжнародної організації праці.


Стаття 18

Ця Конвенція набуває чинності від дати, коли Генеральний директор Міжнародного бюро праці розсилає таке повідомлення, і зв'язуватиме тільки тих членів Організації, чиї документи про ратифікацію зареєстровано в Міжнародному бюро праці. Надалі ця Конвенція набуває чинності щодо кожного члена Організації від дати реєстрації його документа про ратифікацію в Міжнародному бюро праці.


Стаття 19

Кожний член Організації, який ратифікує цю Конвенцію, погоджується надати положенням її чинності не пізніше 1 липня 1921 року і вжити таких заходів, які будуть потрібні для того, щоб зробити їх ефективними.


Стаття 20

Член Організації, який ратифікував цю Конвенцію, може після десятирічного періоду від дати, з якої Конвенція початково набула чинності, денонсувати її актом про денонсацію, надісланим Генеральному директорові Міжнародного бюро праці та зареєстрованим ним. Денонсація не може набути чинності раніше ніж через 1 рік після дати її реєстрації в Міжнародному бюро праці.


Стаття 21

Щонайменше 1 раз на 10 років Адміністративна рада Міжнародного бюро праці подаватиме Генеральній конференції доповідь про застосування цієї Конвенції і вирішуватиме, чи доцільно вносити до порядку денного Конференції питання про її перегляд або зміну.


Стаття 22

Французький і англійський тексти цієї Конвенції мають однакову силу.

Дата набуття чинності: 13 червня 1921 року.

Конвенції та рекомендації, ухвалені

Міжнародною організацією праці

1919-1964, Том I

Міжнародне бюро праці, Женева

Конвенция об ограничении рабочего времени на промышленных предприятиях до 8 часов на день и 48 часов на неделю

N 1

Генеральная Конференция Международной Организации Труда, созванная в Вашингтоне правительством Соединенных Штатов Америки 29 октября 1919 года,

постановив принять ряд предложений по вопросу о "применении принципа восьмичасового рабочего дня или сорокавосьмичасовой рабочей недели", что является первым пунктом повестки дня Вашингтонской сессии Конференции,

решив придать этим предложениям форму международной конвенции,

принимает нижеследующую Конвенцию, которая может именоваться Конвенцией 1919 года о рабочем времени в промышленности и которая подлежит ратификации Членами Международной Организации Труда в соответствии с положениями Устава Международной Организации Труда:


Статья 1

1. В целях настоящей Конвенции термин "промышленное предприятие" включает, в частности:

а) шахты, карьеры и другие предприятия по добыче полезных ископаемых;

b) предприятия, на которых предметы производятся, изменяются, очищаются, ремонтируются, украшаются, отделываются, подготавливаются к продаже, разрушаются или уничтожаются или на которых материалы трансформируются, включая судостроительные предприятия и предприятия по производству, трансформации и передаче электроэнергии или двигательной силы любого вида;

с) предприятия по строительству, реконструкции, содержанию, ремонту, переделке или демонтажу любых зданий, железнодорожных путей, трамвайных линий, портов, доков, пирсов, каналов, внутренних водных путей, дорог, туннелей, мостов, виадуков, канализационных систем, водостоков, колодцев, телеграфных и телефонных устройств; электрических установок, газовых заводов, систем водоснабжения, или предприятия, производящие другие строительные работы, а также работы по подготовке к строительству и закладке фундамента, предшествующие вышеперечисленным работам;

d) предприятия, занятые перевозкой пассажиров или товаров по шоссейным и железным дорогам, морским и внутренним водным путям, включая обработку грузов в доках, на пристанях, причалах, в складах, но исключая переноску вручную.

2. Положения о перевозках морем и по внутренним водным путям будут определены специальной конференцией, которая рассмотрит вопрос о работе в море и на внутренних водных путях.

3. Компетентные органы власти каждой страны устанавливают разграничение между промышленностью, с одной стороны, и торговлей и сельским хозяйством, с другой.


Статья 2

Продолжительность рабочего времени лиц, занятых на любом государственном или частном промышленном предприятии или в любом из его филиалов, исключая предприятия, на которых работают только члены одной семьи, не может превышать восьми часов в день и сорока восьми часов в неделю, за исключением следующих случаев:

а) положения настоящей Конвенции не применяются к лицам, выполняющим функции наблюдения и управления производством, а также к лицам, выполняющим работу доверительного характера;

b) в тех случаях, когда в соответствии с законом, обычаем или договором между организациями предпринимателей и трудящихся или там, где таких организаций не существует, между представителями предпринимателей и трудящихся один или несколько дней в неделю рабочее время не достигнет восьми часов, то восьмичасовой максимум может быть превышен в остальные дни недели с разрешения компетентного государственного органа или по соглашению между соответствующими организациями или представителями, при условии, однако, что ни в одном из случаев, предусмотренных настоящим пунктом, ежедневный максимум в восемь часов не будет превышен больше чем на один час;

с) в случае, когда трудящиеся работают по сменам, допускается использование их сверх восьми часов в какой-либо один день или сверх сорока восьми часов в какую-либо одну неделю, если среднее рабочее время за три недели или меньший период не превышает восьми часов в день и сорока восьми часов в неделю.


Статья 3

Максимальная продолжительность рабочего времени, предусмотренная в статье 2, может быть превышена при несчастном случае или угрозе такового, в случае необходимости срочных работ по ремонту машин или оборудования, или в случае непреодолимой силы, но лишь постольку, поскольку это необходимо во избежание серьезного нарушения нормальной деятельности предприятия.


Статья 4

Максимальная продолжительность рабочего времени, предусмотренная статьей 2, может быть также превышена на таких работах, которые в связи с непрерывным характером производства требуют сменной работы, при условии, что рабочее время в среднем составит не больше пятидесяти шести часов в неделю. Такое регулирование рабочего времени ни в коем случае не может каким-либо образом влиять на дни отдыха, которые могут предусматриваться национальным законодательством взамен еженедельных дней отдыха для рабочих, занятых на таких работах.


Статья 5

1. В исключительных случаях, когда признается, что положения статьи 2 не могут применяться, но только в таких случаях, договорам между организациями трудящихся и предпринимателей относительно более продолжительного рабочего дня может быть придана сила постановления, если правительство, на рассмотрение которого будут представлены эти договоры, примет такое решение.

2. Средняя продолжительность рабочего времени в неделю, исчисленная в зависимости от числа недель, охватываемого любым таким договором, не может превышать сорока восьми часов.


Статья 6

1. Правила, устанавливаемые государственными властями, определяют для промышленных предприятий:

а) исключения постоянного характера, допускаемые в отношении подготовительных или дополнительных работ, которые неизбежно должны проводиться вне пределов рабочего времени, установленных для общей работы предприятия, или в отношении некоторых категорий трудящихся, работа которых имеет в значительной степени прерывистый характер;

b) временные исключения, которые могут быть допущены, чтобы дать предприятию возможность в исключительных случаях справиться с необычной нагрузкой в работе.

2. Такие правила могут быть установлены только после консультации с соответствующими организациями предпринимателей и трудящихся, если таковые существуют. Эти правила устанавливают максимум дополнительного рабочего времени для каждого случая, причем размер ставки, выплачиваемой за сверхурочное время, не может быть меньше 1 1/4 обычной ставки.


Статья 7

1. Каждое правительство сообщает Международному Бюро Труда:

а) список производственных процессов, которые классифицируются как неизбежно имеющие непрерывный характер в смысле статьи 4;

b) полные сведения о действии договоров, упомянутых в статье 5;

с) полные сведения о правилах, устанавливаемых в соответствии со статьей 6, и об их применении.

2. Международное Бюро Труда представляет по этим вопросам ежегодный доклад Генеральной Конференции Международной Организации Труда.


Статья 8

1. Для облегчения осуществления положений настоящей Конвенции от каждого предпринимателя требуется, чтобы он:

а) извещал посредством вывешивания объявлений на видных местах на предприятии или других удобных местах или какими-либо другими средствами, которые может одобрить правительство, о времени начала и окончания работы, а в тех случаях, когда работа ведется посменно, о времени начала и окончания смен. Часы работы устанавливаются таким образом, чтобы продолжительность работы не превышала пределов, предусматриваемых настоящей Конвенцией; после того, как о них будет сообщено указанным способом, они могут изменяться лишь в таком порядке и таким способом извещения об этом, как это может быть одобрено правительством;

b) извещал таким же способом о таких перерывах для отдыха, предоставляемых в процессе работы, которые не рассматриваются в качестве рабочего времени;

с) вел учет всего дополнительного времени, проработанного согласно статьям 3 и 6 настоящей Конвенции по форме, предусмотренной законами или правилами каждой страны.

2. Использование на работе любого лица вне часов, установленных в соответствии с пунктом а, или в течение перерывов, установленных в соответствии с пунктом b, рассматривается как нарушение закона.


Статья 9

При применении настоящей Конвенции к Японии предусматриваются следующие изменения и условия:

а) термин "промышленное предприятие", в частности, включает:

предприятия, перечисленные в пункте а статьи 1;

предприятия, перечисленные в пункте b статьи 1, при условии, что на них занято по меньшей мере десять трудящихся;

предприятия, перечисленные в пункте с статьи 1, постольку, поскольку эти предприятия определяются компетентным органом в качестве "фабрик";

предприятия, перечисленные в пункте d статьи 1, за исключением предприятий по перевозке пассажиров или грузов по дорогам, по обработке грузов в доках, на пристанях, на причалах, складах, а также переноске грузов вручную; и

независимо от количества занятых на них лиц, такие из перечисленных в пунктах b и с статьи 1 предприятия, которые компетентный орган власти может объявить весьма опасными или связанными с вредными работами;

b) фактическое рабочее время лиц пятнадцатилетнего возраста или старше на любом государственном или частном промышленном предприятии, или любом из его филиалов не превышает пятидесяти семи часов в неделю, за исключением промышленности по обработке шелка-сырца, где может быть установлен максимум в шестьдесят часов в неделю;

с) фактическое рабочее время лиц, не достигших пятнадцатилетнего возраста, на любом государственном или частном промышленном предприятии или в любом из его филиалов, а также всех шахтеров, независимо от возраста, занятых на подземных работах, ни в коем случае не может превышать сорока восьми часов в неделю;

d) максимум рабочего времени может быть изменен с соблюдением условий, предусмотренных в статьях 2, 3, 4 и 5 настоящей Конвенции, но соотношение между продолжительностью такого изменения и продолжительностью основной рабочей недели ни в коем случае не может превышать соотношения, установленного в указанных статьях;

е) всем категориям трудящихся предоставляется еженедельный непрерывный отдых продолжительностью в двадцать четыре часа;

f) положения японского фабричного законодательства, ограничивающие его применение предприятиями с пятнадцатью или более работниками, будут изменены таким образом, чтобы данное законодательство применялось к предприятиям с десятью и более работниками;

g) положения вышеприведенных пунктов настоящей статьи будут введены в действие не позднее 1 июля 1922 года, с тем исключением, что положения статьи 4, в том виде как она изменена пунктом d настоящей статьи, будут введены в действие не позже 1 июля 1923 года;

h) пятнадцатилетний возраст, предусмотренный пунктом с настоящей статьи, будет повышен до шестнадцати лет не позже 1 июля 1925 года.


Статья 10

В Британской Индии принимается принцип 60-часовой рабочей недели для всех трудящихся, занятых в отраслях промышленности, которые в настоящее время подпадают под действие фабричных законов, изданных правительством Индии, на шахтах и на таких участках железнодорожной службы, которые будут определены с этой целью компетентными органами власти. Любое изменение данного максимума, предпринятого компетентными органами власти, должно соответствовать положениям статей 6 и 7 настоящей Конвенции. В других отношениях положения настоящей Конвенции не применяются к Индии, но на одной из последующих сессий Генеральной Конференции будут рассматриваться новые положения об ограничении продолжительности рабочего времени в Индии.


Статья 11

Положения настоящей Конвенции не применяются к Китаю, Персии и Сиаму, однако положения об ограничении продолжительности рабочего времени в этих странах будут рассматриваться на одной из последующих сессий Генеральной Конференции.


Статья 12

При применении настоящей Конвенции к Греции дата, с которой положения Конвенции вводятся в действие в соответствии со статьей 19, может быть перенесена на более поздний срок, но не позднее 1 июля 1923 года для следующих промышленных предприятий:

1) Производство сероуглерода

2) Производство кислот

3) Дубильное производство

4) Бумажные фабрики

5) Типографии

6) Лесопильные заводы

7) Склады по хранению и приготовлению табака

8) Разработка полезных ископаемых открытым способом

9) Литейные цехи

10) Производство извести

11) Красильное производство

12) Стекольное производство

13) Газовые заводы (кочегары)

14) Погрузка и разгрузка товаров;

и не позднее 1 июля 1924 года для следующих промышленных предприятий:

1) механические отрасли: производство двигателей, сейфов, весов, кроватей, гвоздей, дроби; выплавка чугуна, бронзы, олова; лудильное производство; производство гидравлической аппаратуры;

2) отрасли строительной промышленности; печи для обжига извести, производство цемента, штукатурки, черепичное и кирпичное производство, производство тротуарных плит, гончарное производство, обработка мрамора, земляные и строительные работы;

3) текстильная промышленность: всевозможные прядильные и ткацкие фабрики, за исключением красильных цехов;

4) пищевая промышленность: мукомольное производство, пекарни, макаронные фабрики, виноделие, производство алкогольных и безалкогольных напитков, маслодельные заводы, пивоваренные заводы, производство мороженного и газированных напитков, производство кондитерских изделий и шоколада, производство колбасы и консервов, скотобойни и обработка мяса;

5) химическая промышленность: производство синтетических красителей, стекольное производство (кроме стеклодувного), производство эссенций на скипидаре и винном камне, производство кислорода и фармацевтических продуктов, производство льняного масла, производство глицерина, производство карбида кальция, производство газа (исключая работы кочегаров);

6) кожевенная промышленность: обувные фабрики, производство изделий из кожи;

7) бумажная и полиграфическая промышленность: производство конвертов, учетных книг, коробок, мешков, переплетные, литографские и цинкогравировальные работы;

8) производство одежды: пошив верхнего платья, нижнего белья и его отделка, гладильные мастерские, мастерские по производству постельного белья, выделка искусственных цветов, перьев и отделок, шляпные фабрики и производство зонтов;

9) деревообрабатывающая промышленность: столярные мастерские, бочарное производство, обозное производство, производство мебели и стульев, изготовление рам для картин, производство щеток и веников;

10) электропромышленность: электростанции, производство электрооборудования;

11) сухопутный транспорт: работники железных дорог и городского транспорта, кочегары, водители и возницы.


Статья 13

При применении настоящей Конвенции к Румынии дата, с которой Конвенция вводится в действие в соответствии со статьей 19, может быть перенесена на более поздний срок, но не позднее 1 июля 1924 года.


Статья 14

Действие положений настоящей Конвенции может быть приостановлено в любой стране правительством в случае войны или каких-либо других чрезвычайных обстоятельств, угрожающих национальной безопасности.


Статья 15

Официальные документы о ратификации настоящей Конвенции направляются Генеральному Директору Международного Бюро Труда для регистрации в соответствии с положениями Устава Международной Организации Труда.


Статья 16

1. Каждый Член Международной Организации Труда, ратифицирующий настоящую Конвенцию, обязуется применять ее к своим колониям, владениям и протекторатам, не пользующимся в полной мере самоуправлением,

а) за исключением тех случаев, когда в силу местных условий ее положения неприменимы, или

b) с такими изменениями, какие могут оказаться необходимыми для приспособления ее положений к местным условиям.

2. Каждый Член Организации уведомляет Международное Бюро Труда о мерах, принятых в отношении каждой из своих колоний, протекторатов или владений, не пользующихся в полной мере самоуправлением.


Статья 17

Как только зарегистрированы документы о ратификации двух Членов Международной Организации Труда, Генеральный Директор Международного Бюро Труда извещает об этом всех Членов Международной Организации Труда.


Статья 18

Настоящая Конвенция вступает в силу в тот день, когда вышеуказанное извещение рассылается Генеральным Директором Международного Бюро Труда; она связывает только тех Членов Организации, чьи документы о ратификации зарегистрированы в Международном Бюро Труда. Впоследствии настоящая Конвенция вступает в силу в отношении каждого Члена Организации в день регистрации его документа о ратификации в Международном Бюро Труда.


Статья 19

Каждый Член Организации, ратифицирующий настоящую Конвенцию, соглашается ввести ее положения не позднее 1 июля 1921 года и принимать все меры, необходимые для их эффективного осуществления.


Статья 20

Любой Член Организации, ратифицировавший настоящую Конвенцию, может по истечении десятилетнего периода с момента ее первоначального вступления в силу денонсировать ее посредством акта о денонсации, направленного Генеральному Директору Международного Бюро Труда и зарегистрированного им. Денонсация вступает в силу через год после регистрации акта о денонсации в Международном Бюро Труда.


Статья 21

Каждый раз, когда Административный Совет Международного Бюро Труда считает это необходимым, он представляет Генеральной Конференции доклад о применении настоящей Конвенции и решает, следует ли включать в повестку дня Конференции вопрос о ее полном или частичном пересмотре.


Статья 22

Французский и английский тексты настоящей Конвенции имеют одинаковую силу.

Дата вступления в силу: 13 июня 1921 года.

"Конвенции и рекомендации МОТ"

Женева, 1991 год