Конвенція

про оплачувані відпустки N 132 (переглянута у 1970 році) (укр., рос.)


( Конвенцію ратифіковано із заявою Законом

N 2481-III від 29.05.2001 )

Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

що скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібралася 3 червня 1970 року на свою п'ятдесят четверту сесію,

ухваливши прийняти ряд пропозицій щодо оплачуваних відпусток, що є четвертим пунктом порядку денного сесії,

вирішивши надати цим пропозиціям форми міжнародної конвенції,

ухвалює цього двадцять четвертого дня червня місяця тисяча дев'ятсот сімдесятого року нижченаведену Конвенцію, яка називатиметься Конвенцією (переглянутою) 1970 року про оплачувані відпустки:


Стаття 1

Положення Конвенції здійснюються шляхом національного законодавства такою мірою, якщо вони не впроваджуються в життя іншим шляхом: через колективні договори, арбітражні рішення, судові постанови або офіційними органами із встановлення заробітної плати чи будь-яким іншим шляхом, що відповідає практиці цієї країни з урахуванням існуючих у ній умов.


Стаття 2

1. Конвенція застосовується до всіх осіб, які працюють за наймом, за винятком моряків.

2. В силу необхідності після консультацій з відповідними організаціями роботодавців і працівників, де такі існують, компетентним органом влади або відповідним апаратом у кожній країні можуть будуть вжиті заходи з метою вилучення із сфери застосування Конвенції окремих категорій осіб, які працюють за наймом, відносно яких виникають особливо серйозні проблеми, які торкаються її застосування або законодавчих чи конституційних питань.

3. Кожний член Організації, який ратифікує цю Конвенцію, у першій доповіді про застосування Конвенції, яка представляється відповідно до статті 22 Статуту Міжнародної організації праці993_154, перераховує будь-які категорії, які можуть бути вилучені відповідно до параграфа 2 цієї статті, із зазначенням причин такого вилучення, а в наступних доповідях сповіщає про стан свого законодавства і про практику відносно вилучених категорій, а також про те, якою мірою Конвенція впроваджена чи передбачається її впровадження щодо таких категорій.


Стаття З

1. Кожна особа, до якої застосовується ця Конвенція, має право на щорічну оплачувану відпустку встановленої мінімальної тривалості.

2. Кожний член Організації, який ратифікував цю Конвенцію, зазначає тривалість відпустки в заяві, яка додається до документа про ратифікацію.

3. Відпустка ні в якому разі не може становити менше трьох робочих тижнів за один рік роботи.

4. Кожний член Організації, який ратифікував цю Конвенцію, може згодом, у новій заяві, повідомити Генерального директора Міжнародного бюро праці про те, що він встановлює більш тривалу відпустку, ніж та, яка була зазначена при ратифікації.


Стаття 4

1. Особа, тривалість роботи якої протягом будь-якого року менша від тієї, яка потрібна для отримання права на повну відпустку, передбачену в попередній статті, має право за такий рік на оплачувану відпустку, пропорціональну тривалості її роботи протягом цього року.

2. Термін "рік" у параграфі 1 цієї статті означає календарний рік або будь-який період такої самої тривалості, визначений компетентним органом влади чи іншим відповідним органом кожної країни.


Стаття 5

1. Для отримання права на будь-яку щорічну оплачувану відпустку потрібен мінімальний період роботи.

2. Тривалість будь-якого такого періоду роботи визначається компетентним органом влади або іншим відповідним органом у кожній країні, але не повинна перевищувати шість місяців.

3. Метод розрахунку тривалості періоду роботи для визнання права на відпустку встановлюється компетентним органом влади чи іншим відповідним органом у кожній країні.

4. Відповідно до умов, які визначаються компетентним органом влади чи іншим відповідним органом у кожній країні, відсутність на роботі з таких причин, як хвороба, нещасний випадок чи відпустка по вагітності та пологах, які не залежать від зацікавленої особи, що працює за наймом, зараховується до стажу роботи.


Стаття 6

1. Офіційні і традиційні святкові та неробочі дні, незалежно від того, випадають вони на період щорічної відпустки чи ні, не зараховуються як частина мінімальної щорічної оплачуваної відпустки, що передбачено параграфом 3 статті 3 цієї Конвенції.

2. Згідно з умовами, визначеними компетентним органом влади або іншим відповідним органом у кожній країні, періоди непрацездатності, яка викликана хворобою чи нещасним випадком, можуть не зараховуватися як частина мінімальної щорічної оплачуваної відпустки, що передбачено параграфом 3 статті 3 цієї Конвенції.


Стаття 7

1. Кожна особа, яка користується відпусткою, передбаченою в цій Конвенції, отримує за повний період цієї відпустки принаймні свою нормальну чи середню заробітну плату (включаючи еквівалент готівкою будь-якої частини цієї винагороди, яка звичайно видається натурою і яка не є постійною виплатою, що здійснюється незалежно від того, перебуває ця особа у відпустці чи ні), нараховану відповідно до методу, що визначається компетентним органом влади або іншим відповідним органом у кожній країні.

2. Суми, що належать до виплати згідно з параграфом 1 цієї статті, виплачуються зацікавленій особі до відпустки, якщо інше не передбачено в угоді, що стосується цієї особи і роботодавця.


Стаття 8

1. Розбивка щорічної оплачуваної відпустки на частини може бути дозволена компетентним органом влади або іншим відповідним органом у кожній країні.

2. Якщо інше не передбачено в угоді, яка стосується роботодавця і зацікавленої особи, що працює за наймом, і за умови, що тривалість роботи такої особи дає їй право на це, одна із таких частин відпустки складається принаймні з двох безперервних робочих тижнів.


Стаття 9

1. Безперервна частина щорічної оплачуваної відпустки, яка згадується в параграфі 2 статті 8 цієї Конвенції, надається і використовується не пізніше, як протягом одного року, і залишок щорічної оплачуваної відпустки не пізніше, як протягом вісімнадцяти місяців, рахуючи з кінця того року за який надавалася відпустка.

2. Будь-яка частина щорічної відпустки понад зазначену мінімальну тривалість може бути перенесена за згодою зацікавленої особи, яка працює за наймом, на період, що перевищує той, який зазначений в параграфі 1 цієї статті, але який не виходить за встановлені межі.

3. Мінімум і межі часу, згадані в параграфі 2 цієї статті, визначаються компетентним органом після консультації з зацікавленими організаціями роботодавців та працівників або шляхом колективних переговорів, або іншим способом, що відповідає національній практиці і який може бути сумісним з національними умовами.


Стаття 10

1. Період, коли надається відпустка, якщо вона не встановлюється правилами, колективними угодами, арбітражним рішенням чи іншими способами відповідно до національної практики, визначається роботодавцем після консультації із зацікавленою особою, що працює за наймом, або з його представниками.

2. Після визначення періоду, коли надається відпустка, слід враховувати вимоги роботи і можливості для відпочинку, які мають особи, що працюють за наймом.


Стаття 11

Особі, що працює за наймом і відпрацювала мінімальний період, відповідний тому, який може вимагатися згідно з параграфом 1 статті 5 цієї Конвенції, надається після припинення роботи оплачувана відпустка, яка пропорціональна тривалості періоду її роботи, за який вона ще не отримала відпустку або замість цього їй виплачується компенсація чи надається еквівалентне право на майбутню відпустку.


Стаття 12

Угоди про відмову від права на мінімальну щорічну оплачувану відпустку, визначену параграфом 3 статті 3 цієї Конвенції, або про невикористання такої відпустки із заміною її компенсацією чи іншим чином, відповідно до національних умов, визнаються недійсними або забороняються.


Стаття 13

Компетентний орган влади або інший відповідний орган у кожній країні можуть визначати спеціальні правила щодо тих випадків, коли особа, яка працює за наймом, займається в період відпустки діяльністю, пов'язаною з одержанням прибутку, що суперечить меті відпустки.


Стаття 14

Ефективні заходи, які відповідають методам впровадження положень Конвенції, вживаються для забезпечення належного застосування і впровадження в життя правил або положень про оплачувані відпустки за допомогою відповідної інспекції чи іншим чином.


Стаття 15

1. Кожний член Організації може взяти зобов'язання за цією Конвенцією окремо:

a) відносно осіб, які працюють за наймом в секторах економіки, інших, ніж сільське господарство;

b) відносно осіб, які працюють за наймом у сільському господарстві.

2. Кожний член Організації при ратифікації домовляється про те, чи приймає він зобов'язання за Конвенцією щодо осіб, зазначених в пункті a) параграфа 1 цієї статті, щодо осіб, зазначених в пункті b) параграфа 1 цієї статті, чи щодо тих і інших.

3. Кожний член Організації, який при ратифікації взяв зобов'язання за цією Конвенцією тільки щодо осіб, зазначених в пункті a) параграфа 1 цієї статті, або осіб, зазначених в пункті b) параграфа 1 цієї статті, може потім повідомити Генеральному директору Міжнародного бюро праці про те, що він бере зобов'язання за Конвенцією щодо всіх осіб, до яких застосовується ця Конвенція.


Стаття 16

Цією Конвенцією переглядається Конвенція 1936 року про оплачувані відпустки, а також Конвенція 1952 року про оплачувані відпустки в сільському господарстві993_233 за таких умов:

a) взяття зобов'язань за цією Конвенцією щодо до осіб, які працюють за наймом у секторах економіки, інших, ніж сільське господарство, членом Організації, який є учасником Конвенції 1936 року про оплачувані відпустки, автоматично призводить до негайної денонсації цієї останньої Конвенції;

b) взяття зобов'язань за цією Конвенцією щодо осіб, які працюють за наймом у сільському господарстві, членом Організації, який є учасником Конвенції 1952 року про оплачувані відпустки в сільському господарстві, автоматично призводить до негайної денонсації цієї останньої Конвенції;

c) набуття чинності цією Конвенцією не означає закриття Конвенції 1952 року про оплачувані відпустки в сільському господарстві для подальшої ратифікації.


Стаття 17

Офіційні документи про ратифікацію цієї Конвенції надсилаються Генеральному директорові Міжнародного бюро праці для реєстрації.


Стаття 18

1. Ця Конвенція зв'язує лише тих членів Міжнародної організації праці, чиї документи про ратифікацію зареєстровані Генеральним директором.

2. Вона набуває чинності через дванадцять місяців після того, як Генеральний директор зареєструє документи про ратифікацію двох членів Організації.

3. Надалі ця Конвенція набуває чинності щодо кожного члена Організації через дванадцять місяців після дати реєстрації його документа про ратифікацію.


Стаття 19

1. Будь-який член Організації, який ратифікував цю Конвенцію, може після закінчення десятирічного періоду з моменту, коли вона початково набула чинності, денонсувати її актом про денонсацію, надісланим Генеральному директорові Міжнародного бюро праці та зареєстрованим ним. Денонсація набуває чинності через рік після реєстрації акта про денонсацію.

2. Кожний член Організації, який ратифікував цю Конвенцію і який протягом року після закінчення згаданого в попередньому параграфі десятирічного періоду не скористається своїм правом на денонсацію, передбаченим у цій статті, буде зв'язаний на наступний період тривалістю десять років і надалі зможе денонсувати цю Конвенцію після закінчення кожного десятирічного періоду в порядку, встановленому в цій статті.


Стаття 20

1. Генеральний директор Міжнародного бюро праці сповіщає всіх членів Міжнародної організації праці про реєстрацію всіх документів про ратифікацію, заяв та актів про денонсацію, отриманих ним від членів Організації.

2. Оповіщаючи членів Організації про реєстрацію отриманого ним другого документа про ратифікацію, Генеральний директор звертає їхню увагу на дату набуття чинності, цією Конвенцією.


Стаття 21

Генеральний директор Міжнародного бюро праці надсилає Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй для реєстрації відповідно до статті 102 Статуту Організації Об'єднаних Націй995_010 повні дані щодо всіх документів про ратифікацію та актів про денонсацію, зареєстрованих ним відповідно до положень попередніх статей.


Стаття 22

Кожного разу, коли Адміністративна рада Міжнародного бюро праці вважає це за потрібне, вона подає Генеральній конференції доповідь про застосування цієї Конвенції і вирішує, чи слід вносити до порядку денного Конференції питання про повний або частковий її перегляд.


Стаття 23

1. Якщо Конференція ухвалить нову конвенцію, що повністю або частково переглядає цю Конвенцію, і якщо нова конвенція не передбачає іншого, то:

a) ратифікація будь-яким членом Організації нової переглянутої конвенції спричиняє автоматично, незалежно від положень статті 19, негайну денонсацію цієї Конвенції за умови, що нова, переглянута конвенція набула чинності;

b) починаючи від дати набуття чинності новою переглянутою конвенцією, цю Конвенцію закрито для ратифікації її членами Організації.

2. Ця Конвенція залишається в усякому разі чинною за формою та змістом щодо тих членів Організації, які її ратифікували, але не ратифікували нової, переглянутої конвенції.


Стаття 24

Англійський і французький тексти цієї Конвенції мають однакову силу.

* Дата набуття чинності: 30 червня 1973 року.

Конвенция N 132

об оплачиваемых отпусках (пересмотренная в 1970 году)*

Генеральная конференция Международной организации труда,

созванная в Женеве Административным советом Международного бюро труда и собравшаяся 3 июня 1970 года на свою пятьдесят четвертую сессию,

постановив принять ряд предложений об оплачиваемых отпусках,

решив придать этим предложениям форму международной конвенции,

принимает 24 июня 1970 года нижеследующую Конвенцию, которая будет именоваться Конвенцией (пересмотренной) 1970 года об оплачиваемых отпусках:


Статья 1

Положения Конвенции осуществляются путем национального законодательства в той мере, в какой они не проводятся в жизнь иным путем: посредством коллективных договоров, арбитражных решений, судебных постановлений или официальными органами по установлению заработной платы или любым другим путем, соответствующим практике данной страны с учетом существующих в ней условий.


Статья 2

1. Конвенция применяется ко всем работающим по найму лицам, за исключением моряков.

2. По мере необходимости, после консультации с соответствующими организациями предпринимателей и трудящихся, где таковые существуют, компетентным органом власти или соответствующим аппаратом в каждой стране могут быть приняты меры с целью исключения из сферы применения Конвенции отдельных категорий лиц, работающих по найму, в отношении которых возникают особые серьезные проблемы, касающиеся ее применения или законодательных, или конституционных вопросов.

3. Каждый член Организации, ратифицирующий настоящую Конвенцию, в первом докладе о применении Конвенции, представляемом согласно статье 22 Устава Международной организации труда, перечисляет любые категории, которые могли быть исключены в соответствии с пунктом 2 настоящей статьи, с указанием причин такого исключения, а в последующих докладах сообщает о состоянии своего законодательства и о своей практике в отношении исключенных категорий, а также о том, в какой степени Конвенция проведена в жизнь или проведение ее предполагается в отношении таких категорий.


Статья 3

1. Каждое лицо, к которому применяется настоящая Конвенция, имеет право на ежегодный оплачиваемый отпуск установленной минимальной продолжительности.

2. Каждый член Организации, ратифицирующий Конвенцию, указывает продолжительность отпуска в заявлении, прилагаемом к документу о ратификации.

3. Отпуск ни в коем случае не может составлять менее трех рабочих недель за один год работы.

4. Каждый член Организации, ратифицирующий Конвенцию, может впоследствии, в новом заявлении, уведомить генерального директора Международного бюро труда о том, что он устанавливает более длительный отпуск, чем тот, который был указан при ратификации.


Статья 4

1. Лицо, продолжительность работы которого в течение любого года меньше той, которая требуется для приобретения права на полный отпуск, предусмотренный в предыдущей статье, имеет право за такой год на оплачиваемый отпуск, пропорционально продолжительности его работы в течение этого года.

2. Выражение "год" в пункте 1 настоящей статьи означает календарный год или любой период такой же продолжительности, определенный компетентным органом власти или другим соответствующим органом каждой страны.


Статья 5

1. Для получения права на любой ежегодный оплачиваемый отпуск может требоваться минимальный период работы.

2. Продолжительность любого такого периода работы определяется компетентным органом власти или другим соответствующим органом в каждой стране, но не должна превышать шести месяцев.

3. Метод подсчета продолжительности периода работы в целях признания права на отпуск устанавливается компетентным органом власти или другим соответствующим органом в каждой стране.

4. В соответствии с условиями, определяемыми компетентным органом власти или другим соответствующим органом в каждой стране, отсутствие на работе по таким причинам, не зависящим от заинтересованного работающего по найму лица, как болезнь, несчастный случай или отпуск по беременности и родам, засчитывается в стаж работы.


Статья 6

1. Официальные и традиционные праздничные и нерабочие дни, независимо от того, приходятся ли они на период ежегодного отпуска или нет, не засчитываются как часть минимального ежегодного оплачиваемого отпуска, предусмотренного пунктом 3 статьи 3 настоящей Конвенции.

2. В соответствии с условиями, определяемыми компетентным органом власти или другим соответствующим органом в каждой стране, периоды нетрудоспособности, вызываемой болезнью или несчастным случаем, могут не засчитываться как часть минимального ежегодного оплачиваемого отпуска, предусмотренного пунктом 3 статьи 3 настоящей Конвенции.


Статья 7

1. Каждое лицо, пользующееся отпуском, предусмотренным в данной Конвенции, получает за полный период этого отпуска по крайней мере свою нормальную или среднюю заработную плату (включая эквивалент наличными любой части этого вознаграждения, которая обычно выдается натурой и которая не является постоянной выплатой, производимой независимо от того, находится ли данное лицо в отпуске или нет), подсчитанную в соответствии с методом, определяемым компетентным органом власти или другим соответствующим органом в каждой стране.

2. Суммы, причитающиеся к выплате в соответствии с пунктом 1 настоящей статьи, выплачиваются заинтересованному лицу до отпуска, если иное не предусмотрено в соглашении, касающемся этого лица и предпринимателя.


Статья 8

1. Разбивка ежегодного оплачиваемого отпуска на части может быть разрешена компетентным органом власти или другим соответствующим органом в каждой стране.

2. Если иное не предусмотрено в соглашении, касающемся предпринимателя и заинтересованного работающего по найму лица, и при условии, что продолжительность работы такого лица дает ему право на это, одна из таких частей отпуска состоит по крайней мере из двух непрерывных рабочих недель.


Статья 9

1. Непрерывная часть ежегодного оплачиваемого отпуска, упомянутая в пункте 2 статьи 8 настоящей Конвенции, предоставляется и используется не позже чем в течение одного года, и остаток ежегодного оплачиваемого отпуска не позже чем в течение восемнадцати месяцев, считая с конца того года, за который предоставляется отпуск.

2. Любая часть ежегодного отпуска сверх определенной минимальной продолжительности может быть отсрочена с согласия заинтересованного лица, работающего по найму, на период, превышающий тот, который указан в пункте 1 настоящей статьи, но не выходящий за определенный предел.

3. Минимум и предел времени, упомянутые в пункте 2 настоящей статьи, определяются компетентным органом после консультации с заинтересованными организациями предпринимателей и трудящихся или посредством коллективных переговоров или таким другим методом, соответствующим национальной практике, который может быть совместим с национальными условиями.


Статья 10

1. Период, когда предоставляется отпуск, если он не устанавливается правилами, коллективным соглашением, арбитражным решением или иными способами, соответствующими национальной практике, определяется предпринимателем после консультации с заинтересованным лицом, работающим по найму, или с его представителями.

2. При определении периода, когда предоставляется отпуск, следует учитывать требования работы и возможности для отдыха, имеющиеся у лиц, работающих по найму.


Статья 11

Работающему по найму лицу, проработавшему минимальный период, соответствующий тому, который может требоваться в силу пункта 1 статьи 5 настоящей Конвенции, предоставляется после прекращения работы оплачиваемый отпуск, пропорциональный продолжительности периода его работы, за который он еще не получил отпуска, или вместо этого ему выплачивается компенсация или предоставляется эквивалентное право на будущий отпуск.


Статья 12

Соглашения об отказе от права на минимальный ежегодный оплачиваемый отпуск, предусмотренный пунктом 3 статьи 3 настоящей Конвенции, или о неиспользовании такого отпуска с заменой его компенсацией, или иным образом, в соответствии с национальными условиями, признаются недействительными или запрещаются.


Статья 13

Компетентный орган власти или другой соответствующий орган в каждой стране могут устанавливать специальные правила в отношении тех случаев, когда работающее по найму лицо занимается в период отпуска деятельностью, связанной с получением дохода, противоречащей цели отпуска.


Статья 14

Эффективные меры, соответствующие методам проведения в жизнь положений Конвенции, принимаются для обеспечения надлежащего применения и проведения в жизнь правил или положений об оплачиваемых отпусках с помощью должной инспекции или иным образом.


Статья 15

1. Каждый член Организации может принимать обязательства по настоящей Конвенции раздельно:

a) в отношении лиц, работающих по найму в секторах экономики, иных чем сельское хозяйство;

b) в отношении лиц, работающих по найму в сельском хозяйстве.

2. Каждый член Организации оговаривает при своей ратификации, принимает ли он обязательства Конвенции в отношении лиц, перечисленных в подпункте a) пункта 1 настоящей статьи, в отношении лиц, перечисленных в подпункте b) пункта 1 настоящей статьи, или в отношении и тех и других.

3. Каждый член Организации, который при ратификации принял обязательства настоящей Конвенции только в отношении лиц, перечисленных в подпункте a) пункта 1 настоящей статьи, или лиц, перечисленных в подпункте b) пункта 1 настоящей статьи, может впоследствии уведомить генерального директора Международного бюро труда о том, что он принимает обязательства Конвенции в отношении всех лиц, к которым применяется настоящая Конвенция.


Статья 16

Настоящей Конвенцией пересматриваются Конвенции 1936 года об оплачиваемых отпусках, а также Конвенция 1952 года об оплачиваемых отпусках в сельском хозяйстве при следующих условиях:

a) принятие обязательств по настоящей Конвенции в отношении лиц, работающих по найму в секторах экономики, иных чем сельское хозяйство, членом Организации, являющимся участником Конвенции 1936 года об оплачиваемых отпусках, автоматически влечет за собой немедленную денонсацию этой последней Конвенции;

b) принятие обязательств по настоящей Конвенции в отношении лиц, работающих по найму в сельском хозяйстве, членом Организации, являющимся участником Конвенции 1952 года об оплачиваемых отпусках в сельском хозяйстве, автоматически влечет за собой немедленную денонсацию этой последней Конвенции;

c) вступление в силу настоящей Конвенции не означает закрытия Конвенции 1952 года об оплачиваемых отпусках в сельском хозяйстве для дальнейшей ратификации.


Статья 17

Официальные документы о ратификации настоящей Конвенции направляются генеральному директору Международного бюро труда для регистрации.


Статья 18

1. Настоящая Конвенция связывает только тех членов Международной организации труда, чьи документы о ратификации зарегистрированы генеральным директором.

2. Она вступает в силу через двенадцать месяцев после того, как генеральный директор зарегистрирует документы о ратификации двух членов Организации.

3. Впоследствии настоящая Конвенция вступает в силу в отношении каждого члена Организации через двенадцать месяцев после даты регистрации его документа о ратификации.


Статья 19

1. Любой член Организации, ратифицировавший настоящую Конвенцию, может по истечении десятилетнего периода с момента ее первоначального вступления в силу денонсировать ее посредством акта о денонсации, направленного генеральному директору Международного бюро труда и зарегистрированного им. Денонсация вступает в силу через год после регистрации акта о денонсации...**.

-----------

** Статьи 20-24 Конвенции, касающиеся ее ратификации, денонсации, пересмотра и языков, не приводятся.

* Конвенция вступила в силу 30 июня 1973 года. СССР ее не ратифицировал.

Текст документа сверен по:

"Международная защита

прав и свобод человека",

Москва, Юридическая литература,

1990 год.

Официальный перевод