Рекомендація стосовно щорічних оплачуваних відпусток N 47

Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

що скликана у Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібралася 4 червня 1936 року на свою двадцяту сесію,

постановивши ухвалити ряд пропозицій стосовно щорічних оплачуваних відпусток, що є другим пунктом порядку денного сесії, та

вирішивши надати цим пропозиціям форми рекомендації,

ухвалює цього двадцять четвертого дня червня місяця тисяча дев'ятсот тридцять шостого року нижченаведену Рекомендацію, яка може називатися Рекомендацією 1936 року щодо оплачуваних відпусток:

Конференція,

ухваливши Конвенцію, яка забезпечує працівникам щорічні оплачувані відпустки,

беручи до уваги, що метою таких відпусток є надання працівникам можливості відпочинку, розваг та розвитку своїх здібностей,

враховуючи, що встановлені в Конвенції умови є мінімальною нормою, якій повинна відповідати кожна система оплачуваних відпусток,

вважаючи, що бажано уточнити методи застосування цієї системи,

рекомендує, щоб кожний член Організації враховував нижченаведені пропозиції:

1. 1) Тривалість безперервного стажу, потрібна для набуття права на отримання відпустки, не може вважатися порушеною перервами з причини хвороби або нещасного випадку, сімейних обставин, відбування військової повинності, здійснення громадянських прав, перемін в адміністрації підприємства, на якому працює ця особа, або періодами безробіття з незалежних від її волі обставин, якщо тривалість безробіття не перевищує встановленої межі і якщо ця особа повертається на роботу.

2) На роботах, які не виконуються регулярно протягом усього року, умови безперервності стажу вважаються дотриманими, якщо за встановлений період часу відпрацьовано певну кількість днів.

3) Право на відпустку повинно набуватися після закінчення одного року роботи, незалежно від того, відпрацьовано цей час в одного чи у кількох роботодавців. Кожний уряд повинен вжити ефективних заходів для того, щоб витрати, пов'язані з наданням відпустки, не лягали повністю на останнього роботодавця.

2. Хоча в особливих випадках може видатись бажаним передбачати поділ відпусток на частини, однак слід уникати того, щоб такі спеціальні заходи йшли врозріз з метою відпустки, яка призначена для того, щоб працівник міг відновити свої фізичні й душевні сили, витрачені протягом року. В інших випадках, за винятком абсолютно надзвичайних обставин, поділ відпустки має бути обмежено розподіленням її не більше ніж на дві частини, одна з яких не може бути менша за встановлений мінімум.

3. Бажано, щоб поступове збільшення тривалості відпустки в міру тривалості трудового стажу впроваджувалося якомога скоріш і йшло регулярними етапами, з тим щоб встановлений мінімум досягався за певну кількість років; наприклад, щоб право на дванадцять робочих днів відпустки набувалось після семи років роботи.

4. Найсправедливішим методом підрахунку винагороди особі, заробітна плата якій виплачується повністю або частково на основі відрядної або акордної системи оплати праці, є визначення середнього заробітку за достатньо тривалий період часу, з тим щоб по змозі анулювати дію коливань у заробітку.

5. Бажано, щоб члени Організації обговорили можливість введення сприятливішої системи для молоді та учнів віком до вісімнадцяти років, щоб полегшити в період фізичного розвитку перехід від шкільного життя до трудового.

Конвенції та рекомендації, ухвалені

Міжнародною організацією праці 1919-1964, Том I

Міжнародне бюро праці, Женева